Полісся – то дивовижний край, царство грибів і русалок. Які там пущі, озера, які річечки... І водяться там лелеки.
Була своя пара лелек і в бабусі Груні. Лелеку звали Бусько, лелечиху Бусиха. Ранньою весною повертались вони з чужини і кружляли над селом. Баба Груня виходила з хати, махала їм косинкою. А лелеки кружляли і дедалі нижче спускалися до неї. Баба випросила хлопців, щоб затягли на хату колесо. На те колесо сідали лелеки й мостили собі гніздо.
Якось була холодна весна, вночі раптом завіяло. Вийшла баба у двір – по коліна мокрого снігу, і лежать у снігу Бусько й Бусиха, крила розпустили, вже й голови не зведуть. ”Бідні ж ви мої!” – забідкалась баба Груня, взяла їх у хату, натопила піч, нагодувала, напоїла чаєм з травами.
Видужали Бусько з Бусихою, ще більше полюбили бабу.
Гніздо мостили вони високе й розкішне. І по черзі вартували його. Як смеркне, небо зоряне, світле, а на гнізді лелека стоїть, і його наче хтось вуглиною намалював. Стоїть на одній нозі, дзьоб задер, і здається – на Буськовому дзьобі місяць повис.
Перед сном баба Груня любила погомоніти з лелеками. Стане серед двору й питає:
– Як воно, Буську, не обіцяєш на завтра дощу?
– Кла-кла, – стукає дзьобом Бусько.
– Та воно й видно, – каже баба. – Зорі чисті, трава суха, буде спека А я оце взяла розсаду, капусту хотіла приткнуть на вгороді, та й не здумаю, що тепер...
– Кла-кла... – каже Бусько.
– Ну хіба що так, – зітхає баба і йде в хату.
Кожної осені баба проводжала буськів у дорогу. Виходила за ворота і махала косинкою, наказувала: ”Дивіться, тримайтеся гурту. Та де хмара – летіть високо, а де блискавка з громом – летіть низько...”
А одної осені не вийшла баба на проводи. Вже зібралися лелеки усієї околиці, зробили прощальний віраж над лісами й озерами й потяглися у вирій. А бабині птахи зосталися. Кружляли над селом, тривожно скрикували – ні, не виходить баба. І тоді спустився Бусько на подвір’я, бачить: двері в хату прочинені. Зайшов Бусько в хату. Карим оком блиснув на полик. От воно що! Лежить баба хвора і голосу не протягне. “Кла-кла”, – сказав Бусько і кудись заспішив. Тут пішов, тут і з’явився. Підбіг до бабці й подає їй у дзьобі... жабу. Свіженьку. З болота.
– Ой ти, мій лікар, – застогнала баба, розчулена рідним Буськом. – Це ж ти хочеш мене під здоровить і зілля своє приніс... Доведеться встати й провести вас, бо ви ж без баби і не полетите.
Баба, стогнучи, зіп’ялась на ноги і провела Буськів. А скоро померла.
І дивувались люди: весною пара лелек день у день кружляла високо в небі, ніде не хотіла сідать. А тоді таки сіла – на сосні за селом, на тій сосні, що ближче до гробків, де лежить баба зі своїми синами (За В.Близнецем; 450 сл.).