Килині давно хотілося завести собаку. Та попадалися все плохенькі, безголосі, що їх і дрючком не розворушкаєш. У Килини вони довго не втримувались.
Вовк потрапив до неї кілька років тому. Їхали через село солдати і були з ними собаки. Були це псюги великі, сильні, породисті. Солдати чогось там зупинились, зупинилась і Килина, кудись там ідучи.
– Слухай, – сказав їй рудобровий старшина. – Тут пес приболів у дорозі, ти його доглянь. Може, в тебе очуняє, бо в нас однаково здохне. Вовком звати його.
Килина взяла Вовка за повідець і він пішов за нею, ніби так ходив усе життя... Прив’язала його коло буди до кілка, й собака зразу ліг на бік, і в його непорушних очах застигла мука.
Килині стало неймовірно шкода цього нещасного пса. Давала їсти, проте Вовк ні до чого не торкався. Але не здох, вижив-таки. Через кілька днів почав пити з черепка, а там і звівся на ноги. Килина спершу і не впізнала його: аж підріс на високих лапах і страхав ребрами.
З Вовком їй стало надійніше. І всі в селі, побачивши цього великого мовчазного пса, одностайно впевнилися, що він не дасть скривдити свою хазяйку.
Якось Килину покликали на весілля. Вовка, хоч Килина й хотіла його прогнати, сусідська дівчинка Оля зачинила в сусідній кімнаті.
Дорослі сиділи за столом, діти лазили попід столом, ховалися, весь час сміялися... Тоді побігли з хати надвір.
Невдовзі голосно загавкав у сусідній кімнаті Вовк. Усі почули, як він дряпається в двері. Гавкав і підвивав, ніби скаржився на щось чи передчував біду.
– Та хай йому добро, такому скаженому, – сказала сусідка, зводячись. – Випущу, а то наче по душі грабається.
За півгодини малий Ігорьок убіг до хати і знов почав лазити під столом.
– А де Оля? – спитав хтось із гостей.
– Ви мене хочете обманути, – засміявся з-під столу Ігорьок. Вона десь тут ховається, ви обманюєте.
Раптом на порозі став Вовк і загавкав. Тоді відступив назад у сіни, але не переставав гавкати.
– Та він кличе надвір, давайте вийдемо! – сказав молодий, зводячись.
Усі вийшли надвір, а Вовк відступав перед ними і гавкав. Коли спинилися, він побіг до колодязя. Підійшли гуртом. Вовк передніми лапами сперся на дерев’яні цямрини, ніби хотів кинутись у воду.
Принесли ліхтар, пучок світла направили в колодязь. Пролунало кілька переляканих голосів.
– Дитина!
– Оля! – болісно зойкнула сусідка.
Миттю взялись опускати журавля. Молодий став ногами в баддю, міцно вхопився за жердину. Почали опускати.
Вовк одійшов убік, він жалібно й тривожно повискував, аж мурашки в людей нишпорили по спинах.
– Не можу відірвати її руки! – крикнув знизу молодий. – Воно так перелякалось, що навіть не плаче. Тягніть!
Тільки з колодязя показався молодий, а потім і Оля, мати вихопила дитину.
– От якби не молодий... – загомоніли гості.
– Та я що! – заперечив той. – Спуститися діло не хитре. Якби не собака – тоді капець. Дитина б покапаріла там, потрималась ще трохи, а там би пальці розчепилися – і готово. Собаці треба дякувати...
Подивились, пошукали – Вовка не було, зник (За Є.Гуцалом; 465 сл.).