Мілєвська
Наталія
Володимирівна

Народилася 2 квітня 1990 року в селі Калинівка Жовневого району Миколаївської області.
У 1996 році до Калинівської ЗОСШ І – ІІІ ступенів.
Художнім читанням та написанням віршів займається з 1999 року завдяки впливу своєї наставниці, а згодом – класного керівника Мілєвської Тетяни Олександрівни. З 2001 по 2007 рік займалася у студії «Поетичний вернісаж». Школу закінчила 2007 року. Навчається на третьому курсі філологічного факультету МДУ ім. В. О. Сухомлинського.
Приймала участь у різноманітних конкурсах і досягла таких результатів:
1. Районний конкурс читців ,,Поетична пристань”, 1999р., І місце.
2. Районний огляд художньої самодіяльності ,,Художнє слово”, 2001р., ІІ місце.
3. Районний конкурс ,,А я україночка”, 2001р., ІІ місце.
4. Обласний дитячий фестиваль ,,Перші ластівки”, 2003р., І місце у розмовному жанрі, нагороджена путівкою до МДЦ ,,Артек”.
5. Конкурс читців, присвячений 190-ій річниці з Дня народження Т. Г. Шевченка, районний етап, І місце, 2004р.
6. Обласний конкурс ,,Шевченко в нашому домі”, 2004р.
7. Районний етап конкурсу авторської поезії ,,Струни поетичної кобзи”, 2004р. І місце.
7. Обласний етап конкурсу авторської поезії, 2004р.Похвальна грамота.
8. Грамота за участь у районному конкурсі читців-декламаторів «Поетична пристань», 2004 рік.
9. Обласний конкурс «Мова кожного народу неповторна і своя». 2005 рік, І місце.
10. Районна олімпіада з української мови та літератури. ІІІ місце, 2006 рік.
11. Дипломант обласного конкурсу читців «Сторінками Кобзаря», присвяченого пам’яті Т. Г. Шевченка, 2006 рік.
12. Районний конкурс читців, присвячений вшануванню пам’яті Т. Г. Шевченка та 15-ій річниці незалежності України. І місце, 2006 рік.
13. Районний конкурс читців «Сторінками Кобзаря», присвячений пам’яті Т. Г. Шевченка. І місце, 2007 рік.
14. Обласний конкурс читців «Сторінками Кобзаря», присвячений пам’яті Т. Г. Шевченка. ІІІ місце, 2007 рік.
15. Районний конкурс читців-декламаторів «Поетична пристань». ІІІ місце, 2007 рік.
16. Похвальна грамота «За особливі досягнення у вивченні української літератури», 2007 рік.
17. Диплом ІІ ст. «За відродження творчої спадщини батька української нації Т. Г. Шевченка» із занесенням до особової справи. 2008 рік.
18. Грамота за активну громадську позицію та патріотичне ставлення до університету. 2009 рік.

Листи

«Добридень, мамо, я пишу тобі
Про те, як страшно бути на війні.

Учора ми ввійшли у Сталінград.
І я тобі сказати буду рад –
Солдати наші висоту взяли!
Сьогодні фріци кров свою лили.
Скінчиться скоро все…
Прошу, не плач, кохана!
Настане мир.
Чи пізно, а чи рано
Сплетуться руки у обіймах,
Знаю.
Пробач мене, листа свого
Кінчаю.
Пробач поганий почерк – після бою
Писати мушу лівою рукою…»

Папір пожовклий сльози чув дитячі,
І букви розплилися у очах.
І в мить одну здалося їй, неначе
Вона відчула сталінградський страх.

Вона не чула, як звучить гармата,
В житті не відчувала танків шум.
І ще чому щовечір біля хати
Її бабусю огортає сум?
Дідусь вернувсь. Чого іще бажати?
Дитя побігло стрімголов із хати…
Чом сльози ще течуть?
Усе ж давно минулось.
Пройшли роки…
Свобода посміхнулась,
І дні, і ночі злікували рани.
Загибло зло і більше не повстане.
«Бабусю, мила, стільки літ минуло,
А Ви ще й досі… добі не забули…
Ви дивитесь на зірку золоту?»
«Його дорога скінчена в степу…
В мені не тільки сум,
Щось досі в серці більше.
Це не дідусь писав,
Там почерк інший…»
І руки опустились,
І сльози покотились
Зі змучених змарнованих очей:
«Моя дитино мила,
Найкраща в світі сила –
Любов – мене тримає між людей.
Ти знаєш, доню, іноді буває,
Що доля дуже тяжко нас карає,
Коли в своїх долонь у наші руки
Дає солодку й найстрашнішу муку.

Це щастя, коли серденько невільне,
Але війна – суперниця всесильна,
Вона його тягла на поле бою.
Я тут одна, а їх на фронті двоє…
Він сильний був, я мужньою була,
Та час тяжкий. Вона перемогла…»
І знову сльози…
Вечір сонце хиле
На спомини до братської могили…

«Щаслива будеш, доню, бо не знаєш,
Як смерть бере твоє кохання заміж.
Спасибі Богу. Що гармат не чуєш
І дні свої в окопах не марнуєш,
Що лік життя не зводиш на години –
Життя свого й найближчої людини.
Ти ніччю спиш – тебе ніхто не рушить,
Ніхто не розриває тіло й душу».

Усі листи у шафці. Ось вони.
І знову сторінки зашелестіли,
І шелест той, неначе плач війни,
Війни, яку колись весною вбили.

* * *
Не жалкуй за днями, що минули.
Слід від них прийде у майбуття,
Звук від них лунатиме, щоб чули
Про твоє вже пройдене життя.

Не жалій пройдешні дні і ночі
І у землю кинуту грозу
(Не пробачать бо потомків очі
Ту даремно пущену сльозу).

Не кидайся у вогонь без тями,
Без потреби в океан не лізь –
Заблукаєш, чи поміж вогнями
В мить одну метеликом згориш.

Не кидай життя у клітку звіру.
Кинувши, за ним не заридай.
Породи в своєму серці віру,
То й з вогню й безодні вийде рай.

Щоб тебе у тім раю почули,
За часи майбутні помолись.
Не жалкуй за днями, що минули…
Може, ще й повторяться колись…

* * *
Я хочу написати про майбутнє,
Де буде все не так, як нам віщують,
Де легко линуть і свята, і будні,
Де правді вірять, кроки її чують.

Хотіла б знати дечого багато…
Які рядки мені Господь навіє?
Чим стане світ, коли він нас поглине
І імена у пил віків зариє?

Я хочу жити в світі, де людина
Чуже життя й життя своє цінує,
Де свіжий вітер розстилає крила,
Роса пелюстки рук своїх цілує…

Я хочу знати, що мої потомки
Не задихнуться у брехні намисті,
Не доплетуть його в’язання тонке
Й самі не стануть жертвами користі.

Прожити чесно, дивлячись у вічі,
І старість не сидіти самотою –
Це чесний шлях…
Всі ж інші дні і ночі
Собі готують долю з гіркотою.

Самотність – це людська найтяжча мука,
Коли каміння в двері серця сперте.
Я хочу заслужити пам'ять внуків
І щоб колись було не страшно вмерти.

Миколаїв

Де Новий Буг несе у море води,
І де Інгулу плине течія,
Святий Микола з неба верховодить
Землею тою, де вродилась я,

Де Зевса дух колись співав громами,
Де воїнам Гефест кував мечі,
Там рай постав на березі лиману
Торговців, ковалів і орачів…

Боги їм слали і тепло, і зливи,
І чудеса для них творив Зевес…
Так розквітала Ольвія щаслива
В степах під охороною небес!

Віки минули швидко, наче днини,
З піском віки принесли новий лад.
І вже не Зевс, а вже проста людина
Тут свій новий побудувала град.

Таврійський князь створив одним указом
Наш чарівний новий південний світ.
Таврійський князь – улюбленець цариці,
Для нас тепер він також фаворит!

Мій ізмарагд, мій милий тихий раю,
Ти серцем став навік тепер моїм…
Святий мій корабельний Миколаїв,
Південний царю, вічний, наче Рим.

Храни мой дом

От всякого зла и от помыслов, чуждых закону,
Прошу тебя, Боже, храни мой родительский дом,
Мой маленький рай, что рождённый в любви и заботе,
Держи, я молю, под своим благородным крылом.

Под небом высоким, украшенным облаком белым,
Храни тот зелёный ковер, застилающий двор,
И лужи из детства с бумажным корабликом смелым,
И в окнах прозрачных рисованный солнцем узор…

Храни белоснежный сугроб, подперевший калитку,
Тропу, что однажды меня провела со двора,
И книжные полки с Гребинкой, Шевченком и Квиткой,
Что так помогает зимой коротать вечера…

Прошу тебя, Боже, дай счастья, судьбы благосклонной,
В окно больше света и печке дай больше тепла.
Храни этот дом светлым днём и в час ноченьки тёмной
От помыслов, чуждых закону, и всякого зла.

Не верь

Не надо верить снам,
Пророчащим беду,
Которые идут
К тебе без приглашенья.

Не надо верить дням,
Что всеет в себе несут,
Но, солнце затемняя,
Рождают суеверья.

Не верь седой луне,
Которая, твердят,
С пространства темноты
Судьбою управляет.

Ты никому не верь,
Лишь Богу и себе,
Другие ведь мечты
И веру разбивают.

Лист до В. О. Сухомлинського

Добридень, пане вчителю, вітаю.
Свого пишу Вам першого листа.
Хвилююся, бо трошечки вже знаю,
Яка робота вчителя «проста».

А Ви ж – маестро в цій великій справі!
За це уклін низький Вам до землі.
Що там сапфір у золотій оправі?!.
Хай голови схиляють королі
Теперішніх шкільних аудиторій
За сто порад і сотні тисяч справ.
Ваш труд для тих учительських історій
Неоціненний вклад подарував.

Звання вчительське – вища нагорода.
Ви прожили життя лиш для дітей.
Себе свойому присвятить народу –
То мабуть найсвятіша із ідей.

Учителю. Прошу у Вас поради.
Ви, може, щось підкажете? Скажіть,
Упевненість – для успіху принада?
Чужих дітей, як і своїх, любить?

Я лиш студентка… Все у мене буде –
І злети, і падіння, - це ж життя…
Лиш треба вірить, правда?
Добрі люди
Зі мною йдуть у світле майбуття!..

І Ви зі мною будьте хоч думками,
Учителю, я дуже прошу Вас.
Не можна, знаю, все сказать словами,
Та, сподіваюсь, допоможе час.

2009

Усім слов’янам, які жили,
живуть і житимуть поміж нас…

Моя душа у паростку травини,
Моя душа у пригоршні землі.
Живе у тілі кожної людини
Душа слов’янська, як зерно в ріллі.

Вона пала у будні і у свято,
Пала вогнем, неначе сто комет.
Єднання душ пліч-о-пліч, брат за брата –
Це наше щастя, це народу злет.

В клітині кожній молодого тіла
Бурлить, мов лава, праслов’янська кров.
Це білокрила доля так схотіла
Й господня обернулася любов.

Мені ж любові більшої не треба,
Ніж тої, що спустилася з небес,
Бо це земля інида і венеда,
Бо тут великий Корсунь-Херсонес.

Були колись панночці і морави –
Брати для нас, але вони пішли…
Тепер же там нові лягають трави,
Нових річок там води потекли.

Де Нестор записав безсмертну «Повість…»,
Де книги Ярослава-мудреця,
Там весь на рай, слов’янська наша гордість,
І єдність, що заповнює серця.

І там, де Псел, і там, де Жовті Води,
Слов’яни-предки крізь століття дим
Лишили в спадок нам свої ізводи,
Щоб ми дали їх правнукам своїм.

Священні землі з Волги до Дунаю,
Від Вісли і до вічної Десни –
Свята земля! Слов’янський милий краю,
Тебе у серці я своїм тримаю
Усе життя, від першої ж весни!..

2008

Вісім строф про весну

Природа спала взимку, як дитина,
Яку приспали втомлену, малу.
Прокинулась квітуча Україна
Після міцного зимового сну!

Прокиньтеся, зеленії діброви,
Мої широкі прерії-степи.
Цвітіть, радійте сонячним промінням!
А ти, зима, страшна, холодна, спи.

Не прокидайся більше вже ніколи,
Не треба нам твій лід і холоди.
А хай нам лиш засяє ясне сонце,
Нехай цвітуть розкішнії сади!

Природа спала взимку, мов дитина.
Вона прокинулась уже давно-давно.
Вона раділа сонцю, як людина,
Але тепер все добре, все одно.

Живи, весна! Нехай земля радіє,
Нехай усе цвіте, як пишний сад.
Нехай у небі зірочка замліє,
Коли почує, як тут кожен рад.

Живи,весна! Нехай любов панує
На цій широкій, рідній нам землі.
Нехай мене усе живе почує
І навіть зерна дрібні у ріллі!

Нехай співає луг і ліс-діброва,
Радіє сонцю й синім небесам.
Повіє вітер, ніжно хай промовить:
“Яка чарівна у весни краса!”

Природа спала взимку, мов дитина,
Яку приспали втомлену, малу.
Прокинулась квітуча Україна
Після міцного зимового сну!

2003

Спасителю мови

Між закріпаченого люду
Де сльози, горе і біда
Спаситель нашої жив мови.
Він врятував її. Жива!

Хоч не було у нього долі,
І волі також не було,
Несправедливості і болі
В його душі чуття жило.
Не був почесни дворянином,
А сиротою, кріпаком.
Бувало, сяде попід тином
І засинає над рядком,
Або у бур`яні співає
(Хороший в нього голос був),
А може, О т ч е н а ш читає,
Щоб хто не бачив, чи не чув
Малого сироту-Тараса.

Страшне робилось на селі.
Він плакав, але він старався,
Щоб всі щасливі в нас були.
Не тільки це село страждало,
А навіть Україна вся.
Багатіям було все мало,
Хоч їм належала земля
І вся недоля українців...

А він писав і у неволі
Для бідних кріпаків усіх.
Вірші ті досі повні болі
За бідних і іще за тих,
Хто мучився за матір нашу,
За Україну молоду,
І хто поліг проти царату
В кривавій битві, в тім бою

А він писав для українців,
А він писав проти царя ,
А він страждав заради волі,
Щоб українськая сім`я
Щасливою була довіку...

З дитинства мріяв малювати.
Бувало сяде біля хати,
Або залізе в бур`яни,
Щоб хто не чув, чи не побачив
Малює він і тихо плаче.
Малюнкам тим радіє тихо,
Немов зовсім не вкралось лихо
У закріпачене село,
Та, мабуть, чудо все ж було...
І мати Божа сиротину,
Немов малесеньку дитину,
В велике місто привела.
Він маляром там мріяв стати,
Щоб міг спокійно малювати.
Про волю мріяти – не мріяв,
Та друзів Бог його задіяв.
І воля-вольная здобута!
А він, поезієй прикутий,
Лише про Україну милу
Писав, писав і тихо мріяв,
Що прийде час, на ворогів
Впаде велика кара Божа.
,,А може , Господи, а може...”

Він виріс у тяжкій неволі
Та Бог був з ним,
Поета доля одначе завела в біду,
Та він поет:
– Я віднайду
Шляхи до волі України.
Вже написав про Галайду
І про Ярему, і про Катрю.
Я зараз навіть і не втраплю,
Про що іще розповісти,
Я слів не можу віднайти.

Він патріот, і для народу
Готовий був в вогонь і в воду
Ступити сміло, без вагань
І без найменших сподівань
На милість панства...

Його в солдатчину заслали,
Поета душу катували
В тюрязі темній і глухій,
Немов у пропасті німій.
Шевченко прагнув до свободи
Свого кріпацького народу,
Та все ж надіявся на краще,
Що вирвуться з страшної пащі,
І пропадуть усі пани...

Ми завжди будем пам`ятати
,,Садок вишневий біля хати”,
Що серед сіл цвіте донині
На нашій славній Україні.

В оселю кожну українську,
Нехай летить без перепон
Звучати слово Кобзареве.
Хай вічним буде цей закон!

2005
Робота - ІІ місце в обласному конкурсі
Таємниця монастирської могили

Марії Гордіївні Чурай
присвячується…

Сніги російські замели шляхи,
Зморозили людські душевні рани.
Лиш бігають веселі дітлахи
Навкруг при монастирського кургану.

Не вказані роки і імена
Та, власне, хто згада хоч на годину,
Чия душа нетлінна спочива:
Чурай Марії чи Чурай Марини?

А ті, що знали, теж давно заснули,
По ним вже навіть не задзвонить дзвін…
Хто зна… А може, просто нагорнули
Землі з-під кам’яних високих стін?

Тут спить людина – мати піснетворства.
Донька кохання і онука слави,
Борець проти душевного потворства,
Борець за велич нашої держави!

Тут спить Поет безсмертний, безкінечний,
Співачка наших душ і наших дум.
Всі почуття таяться в них сердечні:
Кохання, пристрасть, розпач, помста, сум…

Загибло тіло, та душа – нізащо,
І пам'ять не зітреться, мов графіт.
Маруся вмерла… Ми ж живемо нащо?
Щоб засушить навік народу цвіт?

Навкруг нічого, тільки монастир,
Але чи є живий хто – невідомо.
І тут пустир, і вдома теж пустир,
Та, власне, більш нема у неї й дому…

Мовчить могила, не співа Маруся.
Недовго їй співати довелось…
Поплачу за тобою й посміюся
(Це між людьми чогось так повелось)…

Чи розпач – то вже злочин є найбільший?
У ньому біль найлегше утопить!
Лише подумай, хто із нас безгрішний?
А Бог… Він бачить… Він усе простить…

Вітри холодні землю збили в груди.
Російський сніг – холодна мурава.
Чи ще колись така Маруся буде,
Що в монастирських землях спочива?

2007

Назад

Коли я повернуся у дитинство
І світ побачу іншими очима?
Лишилися калюжі й жмутки листя
Назавжди за закритими дверима.

Стару знайому хочу чути пісню,
Все пережите пережити знову,
Летіть до хмари, де душі не тісно
Й дивитись в світ малиново-казковий,

Іти босоніж весняним асфальтом,
Вдихати, мов уперше, запах липи,
Де сірий шпак і тенором, і альтом
Пташині пісні, мов дзвіночки, сипле…

Предмети: Українська література