В цей світ…

Ми всі в цей світ приходим для любові,
Для добрих справ, для затишку й тепла.
Щоб істину знайти в чужому слові,
Щоб в душах вічно молодість жила.
Щоб на землі сади саджати й квіти,
Щоб сіять зерно правди у душі,
Щоб сонцю, пташці, дереву радіти,
Радіть, як пахнуть білі спориші…
Приходим ми дерева щоб садити,
Любов пізнать, розлуку і плачі,
Щоб по крайнебу в щасті походити,
Й почуть, як плачуть зорі уночі…
Але життя летить, неначе птиця,
Чи все зробив, що планами було?
Збудував дім, чи викопав криницю, -
Життя пройшло, як човен пропливло…
…Пройдуть роки. Ім»я моє розтане,
Неначе сніг останній навесні,
І лиш тоді, коли мене не стане,
Не буде прикро й боляче мені…
За те, що хтось покривдив чиюсь душу,
Що хтось в саду понищив яблуні,
Але сьогодні червоніти мушу,
Й слова з душі вигукувать сумні.
Себе так часто ловимо на слові –
Прожив красиво й чесно, чи дарма?
-Ми всі в цей світ приходим для любові,
І відповіді іншої нема…
Але жорстоко думка душу крає:
Чому людей не ціним при житті?
А лиш тоді, коли уже немає,
Пробачень тихо просим в самоті…
Тоді рахуєм справи у скорботі,
Слова в душі вишукуєм дарма…
А скільки сил лишилось на роботі!
Лишилась пам»ять. Слів уже нема…
Ти мап»ятаєш, що зробили люди
В житті для тебе? Справи немалі!
Чи соромно тобі тоді не буде,
Коли прожив дарма ти на землі?!.
Але ж бо ні! Усе зробив, що треба,
І совість чиста, наче кришталі…
Шукав своєї долі серед неба,-
Знайшов іі на праведній землі.
…Весною пахнуть котики вербові,
Чому ж бо нам у щасті не цвісти?
Ми всі в цей світ приходим для любові,
Для щастя щоби зводити мости…

***

Три виміри

Три виміри в мені живуть,як свічі,
Вони завжди до обрію несуть,
І ось у чому дивна їхня суть:
Вони, мов совість, дивляться у вічі.

ДОБРО завжди вертається, як весни,
Дає наснагу, віру на життя,
І легко з ним іти у майбуття,
Таке воно привітливе і чесне…

А ЩЕДРІСТЬ сизим голубом літає,
Й не муляться душевні криниці,
Тому й усмішка грає на лиці,
Що щедрий день, мов Ангела, вітає…

А ЛЮДЯНІСТЬ святу лишили люди,
Спасибі і уклін ім. до землі.
Нехай вітри, великі чи малі, -
В душі людина завжди жити буде.

Як три свічі, три виміри я маю:
ДОБРО і ЩЕДРІСТЬ, ЛЮДЯНІСТЬ. Колись
Вони в мені від мами завелись,
То я в душі їх бережно й тримаю…
***

Прихилився вечір…

Прихилився вечір до ріки,
А вона – холодна і німа…
Хоч моргають з неба їй зірки, -
Не шепоче і не обніма…
Наче ширма, вечір нависа,
Погляд неба – дивний і скупий…
Ця таємність – мрія і краса,
Неповторність цю бери і пий…
Причепивсь метелик на бузку,
Може, він отут когось чека?,,
Ні! Дивись – танцює на листку,
Чи кадриль, чи, може, гопака?..
Але свіжий вітер навпрошки
Пролетів – й метелика нема…
Прихилився вечір до ріки,
Як сестрицю рідну обніма…

***

Слово

Нехай не житиму я знову,
Й нема якоїсь в тім біди.
Але я вірю: моє слово
Як мрія, житиме завжди.

І світ не міниться перлово,
Стара вже істина оця…
Та хай цілюще моє слово
Збагатить душі і серця!

Усе іде: старе і нове,
Не заблукай серед ідей…
Але правдиве моє слово
Пробудить совість у людей…

А ви, і пані, і панове,
Життя гортайте сторінки,
І там квітуче моє слово
Знов проросте через роки…

Я буду й мертвою радіти,
Що вас оточує краса.
І хай мої слова, як квіти
Вас піднімають в небеса…

***

Зваба

Зваба сонця, зваба неба,
Зваба літа і зими.
Зваба «ні» , і зваба «треба»,
В звабі вік живемо ми.

Зваба кольору і блиску,
Зваба вечора і дня.
І далеко вона, й близько,
Кожен день вона, - щодня!

Зваба радості й печалі,
Все у зваби – пополам.
В звабі плачу я ночами,
Та себе їй не віддам!

Предмети: Українська література