Катерина Григорівна має чималий прозовий доробок. Три вистраждані, виспівані, пережиті збірочки творів (новел, нарисів, оповідань, бувальщин): «Ромашки на долонях» (1995 р.), «Віра в любов» (2000 р.), збірка нарисів з історії села «Кадомка – квітучий сад на землях Кагарличчини» (2004 р.). Герої збірок письменниці – звичайні люди із села: жінки й чоловіки, матері й батьки, дівчата і хлопці, діти. У кожному можна впізнати самого себе, ще раз пережити те, що давно минуло, заглянути в найпотаємніші куточки людської душі. Оповідання й бувальщини Катерини Григорівни можна перечитувати знов і знов, бо вони, написані з самого життя, такі близькі кожному з нас.
«Ромашки на долонях» (1995р) – перша збірка письменниці. Усі твори її вже колись друкувались у місцевій періодиці. Тому, щоб не розгубити, не втратити жодного найменшого твору, авторка вирішує укласти їх у збірочку, яку допомогли пустити у світ односельчани Катерини Григорівни – працівники сільськогосподарського підприємства «Переможець». Назву збірочці дала однойменна бувальщина «Ромашки на долонях», яку письменниця присвятила своїм двом донечкам Оксані та Олесі.
Сюжет бувальщини досить простий: у день весілля молода тікає з іншим, кинувши хлопця на посміх. На допомогу приходить подруга нареченої, яка пропонує женихові брати її за дружину, бо давно вже кохає хлопця. І яка то була чудова пара! Сім’я для них – це святе, чисте, світле. Розуміння й любов – ось що тримає на світі цю сім’ю. Ці двоє людей, Андрій і Тетяна, ніби створені один для одного, вони пройшли крізь усі випробування і в нагороду отримали прекрасне почуття і його плід – донечку Надійку. А оберегом їх сім’ї стали польові квіти – ромашки, як символ чистоти людських почуттів.
Лейтмотивом іншого оповідання «Фото на пам’ять» також є тема зради й вірності. Зрадником стає в ньому хлопець. І пізніше він про все пожалкує та буде пізно, бо сам уже зв’язаний узами шлюбу, а дівчина, яку він зрадив, – горда й ніколи не погодиться переступити через це. Вона залишалася вірною своєму коханню, так ніколи більше й не полюбивши. Отже, образ Оксани – ніби символ вірності, вічного кохання.
Бентежне почуття, його вічність і невмирущість – основа оповідання «Голубка». Ніхто з нас у молодості не застрахований від помилок. На жаль, деякі з них уже не в змозі виправити. Так сталося з героєм оповідання Андрієм. Він лишив дівчину, яка всім серцем його кохала та ще й від нього чекала дитину. Через роки Андрій зрозумів, що ніхто в житті його так не кохав, як Світлана, яку він ніжно називав Голубкою.
Цілий розділ збірки «Ромашки на долонях» присвячений вічному образу матері. Оповідання «Летять телеграми», «Хай сниться дітям сонечко», «Спасибі» присвячені найдорожчій з дитинства людині – мамі. Вона дала нам життя, оберігала, дбала про нас. Вона – наш оберіг, готовий у будь-яку хвилину піти на самопожертву.
Героїня оповідання «Хай сниться діткам сонечко» Софія пережила багато лиха. Вона втратила чоловіка (його розстріляли гестапівці), трьох маленьких діточок (їх теж убив ворог). А сама Софія лишилася живою. Її пронизали кулі, тяжко поранили. Жінка своїм тілом прикрила десятимісячне маля, донечку Ганнусю. Горе не поставило сильну жінку на коліна, не змусило зігнутися, підкоритися. Життя довело, що немає нічого прекраснішого, ніж мир, спокій, коли «дітям сниться сонечко».
Схожу долю має і Наталка, героїня оповідання «Летять телеграми». Здавалось би, мала жінка величезне щастя – бути матір’ю десятьох діточок. Та життя буває таким жорстоким. У голодний 1933 рік поховала Наталка п’ятьох діток. Велике горе, та знайшла в собі сили жити для тих, що лишилися. Не вберегла, бо війна забрала трьох синів-соколів, а двоє, що повернулись із фронту, померли від ран у мирний час. Несказанне горе матері, що втратила десятьох дітей. І що б було, аби не взяла на виховання двох сиріт? Мабуть би, не витримало її серце. Присвятила мати своє життя вихованню сиріток, а свої діточки лежать у сирій землі.
Третій розділ збірки торкає важливу сторінку життя – стосунки батьків і дітей. Ще здавна в народі склався стереотип щасливої сім’ї, де все побудовано на довірі, любові між чоловіком і дружиною, між батьками й дітьми. Але дуже часто в житті все буває зовсім не так. А причина – пияцтво, сімейна зрада, жорстокість. Цей мотив є наскрізним в оповіданнях «Квіти уже зів’яли», «А Андрійко чекає», «Проти ночі».
Герой оповідання «Квіти уже зів’яли» Йван своє щастя проміняв на чарку й друзів. Його не хвилювало, що його кохають, що ось – ось має народитися його дитинка. Його бентежило лише одне: де напитися. Через це покинув і кохану з донькою, і рідне село. Поїхав світ за очі. Згадав про дорогих людей лише тоді, коли сам постарів і нікому не був потрібний. Зів’яли квіти так само, як зів’яло кохання, а сльози, що покотилися з очей, були запізнілі і вже нікого не бентежили.
Пияцтво руйнує сім’ї, робить дітей сиротами. Малий Андрійко з оповідання «А Андрійко чекає» – дитина, яка зовсім не знає свого тата, бо той лишив маму, коли хлопчик тільки народився. Хлопчикова мама Христина все робила, аби втримати чоловіка: терпіла байдужість, не помічала його помилок, пробачала. Та не втримала, коли лишив її напризволяще з малям, яке щойно народилося. Христина – сильна жінка. Вона знайшла в собі сили, аби жити заради синочка.
Оповідання «Чужі» піднімає досить актуальну в наш час проблему – відповідальність дітей за своїх батьків. У матері двоє своїх дочок і прийомна – Ніна. Ростить дітей сама. У тридцять років ставши вдовою з двома дітками, не опускає рук, трудиться в господарстві. Незабаром виходить заміж за вдівця з донькою. Не зазнала щастя й у цьому шлюбі. Так і лишилася сама. Доньки повиростали, живуть окремо в місті. У селі лишилася лише найменша – Ніна.
Доньки запросили матір жити з ними: одна до Києва кличе, інша – до Василькова. Поїхала старенька до старшої доньки, та відразу зрозуміла, що тут вона не потрібна. Те ж саме було й у Василькові. Повернулася стара жінка до села, до прийомної дочки. Дуже зраділа Ніна матері, бо її любов була щирою.
Четвертий розділ збірочки – це короткі замальовки: колись побачене чи пережите авторкою. Сюди ввійшли мальовничі описи природи («Літо», «Груша»), цікаві й повчальні оповіданнячка з життя («Журавка», «Алька»).
У 2000 році виходить наступна збірочка Катерини Григорівни «Віра в любов». До першого розділу «Нероздільна від життя любов» увійшли бувальщини – невеличкі оповідання, що торкаються струн наших душ, викликаючи приємні почуття, бо написані так просто й так зворушливо, що неможливо відірватися від читання.
«Пізні квіти» – оповідання про те, що так часто зустрічається в нашому житті: помилки молодості, зрада, запізніле усвідомлення. І хоч років назад не повернеш і молодість уже промайнула, кохання не минає. Марія – головна героїня бувальщини. Не судилося їй щастя в молодості: чоловік був п’яницею, від чого й помер, вона з двома дітьми лишилась сама. І саме тоді вона зустріла чоловіка, якого доля теж не балувала. Дружина його зрадила, й він, кинувши її, зустрів Марію. Щиро її покохав. Двоє немолодих людей, що бачили багато на своєму віку, уміють цінувати кожну мить і прощати одне одному.
Про кохання, яке було перерване війною, розповідає оповідання «Квіти любові». Двох закоханих розлучила війна. Її, молоденьку медсестру, під Вітебськом було тяжко поранено. У бою вона втратила руку й ногу, уся її сім’я загинула від рук фашистів. Дівоче серце ніби закам’яніло. Нікому вона не давала про себе звістки. Відраду знаходила в малюванні. Її картини експонувалися на різних виставках. Саме в одному з пейзажів тепер уже немолодий підполковник упізнав краєвид рідного села. Робота була підписана нею – його Олесею. Надія на зустріч не згасала. І ось вони – двоє немолодих сивочолих ветеранів – зустрілися. І хоч їхнє щастя тривало лише три роки (рани відкрились у старого солдата), вони були щасливі, не дивлячись ні на що.
«Віра в святе почуття» – це гімн коханню, яке все здолає, пройде крізь усі перепони – зраду, розлуку, зневіру. Головні герої – Сергій та Оксана – всі ці перешкоди у своєму житті здолали, залишившись вірними своєму почуттю й один одному. Хлопець, що в одну мить став інвалідом, втратив друзів, які від нього відвернулись. Іноді він був у відчаї, йому не хотілося жити. Та Оксана вселила в його душу віру в життя і в самого себе. Вона кохала його такого, який він є. І сталося чудо! Сергій став на ноги, зробив перші кроки. Це все – заради свого кохання, бо якщо по-справжньому любити, зможеш усе.
Герої оповідань «Надійка», «Не кажіть коханим «прощавай» та «Кохання все здолає» проходять крізь важкі випробування, щоб знайти й зберегти своє щастя. Тема незрадливого кохання, здатного все здолати, є наскрізною. А герої творів – такі правдиві, що легко вгадуєш у них якщо не себе самого, то знайомих чи близьких людей.
Новели другого розділу збірки – вихоплені з життя людські історії. Узагальнений образ Матері, що в роки війни втратила своїх синів і чоловіка, постає перед нами у творі «Мати». Горе посріблило її коси й поклало зморшки на ясне чоло. Та не змогло зломити сильну жінку. Спогади тримають її на білому світі, не даючи занепасти духом.
Близьким подругам авторки – Лідії Семенівні Коваль та Надії Михайлівні Роговій присвячені новели «Творити добро» та «Завжди в пошуку». Педагоги з великої літери, учителі, що сіють у дитячих душах розумне, добре, вічне – це герої новел. Їхню працю Катерина Григорівна називає святою, а найвища нагорода для них – це вдячність їхніх учнів, що стали Людьми.
Третій розділ збірки авторка присвятила своїм племінникам, що живуть у далекій Італії. Це розповіді про тварин – захопливі, веселі, цікаві. Героями творів є лошатко, що заблукало в лузі, і мама-Лелека, що через дитячі пустощі тяжко постраждала, і безпомічне кошеня, мужньо порятоване собакою Шариком. Читаєш про кішечку Марусинку чи про поранену зайчиху й розумієш, якою спостережливою й уважною треба бути, аби побачити у звичному – незвичайне, у сірому – прекрасне, у простому – дивне. Адже ми стикаємось із таким чи не щодня, але ж не помічаємо. Чи не хочемо бачити?
Прочитавши та обговоривши дві художні збірки К.Г.Скуб, ми довідалися про авторку-оповідача, тонкого знавця людської психіки, здатного заглянути в найпотаємніші куточки людської душі.
У збірці «Кадомка – квітучий сад на землях Кагарличчини» вона – ще й дослідник і публіцист, історик і краєзнавець. Адже скільки матеріалів – і історичних, і публіцистичних, і художніх – треба мати, аби створити таку збірку – життєпис села, одного з тисячі на карті Київщини. А почалася його історія ще у ХVІІІ столітті. Спочатку воно було невеличким хутірцем, який заселили вихідці з села Великі Пріцьки, а згодом стало самостійним селом, у якому чотири вулиці, школа, церква.
Збірочку складають кілька розділів, а саме: «Історія заселення», «У цих назвах квітне Україна», «Від XVІІІ до ХХ століття», «Велика Вітчизняна війна», «Друга половина ХХ століття» та «На межі тисячоліть». Кожен із розділів розкриває історію Кадомки в певний період. Без сумніву, дослідницею проведено неабияку пошукову роботу, адже всі матеріали потребували фактів, цифр, свідків.
Історія Кадомки розпочалася з початку ХVІІІ століття, коли її теперішню територію заселили вихідці з села Великі Пріцьки. Відтоді багато води спливло – одне покоління змінювало інше, змінювалось і саме село. До революції тут жив поміщик, що мав 750 га землі. Селяни тяжко працювали, заробляючи на життя наймитуванням. Їх становище трохи змінилося після 1917 року. Саме тоді в багатих почали відбирати землю. У 1929 році селяни утворили колгосп. Спочатку було дуже важко, адже не вистачало тяглової сили, сільськогосподарського інвентаря. Та виживали кадомчани: перший трактор, високі врожаї хліба, перша школа (спочатку чотирирічка, а потім семирічка), клуб. Село росло, пережило голодомор у 1933 році, втративши чи не половину свого населення. Та надії на краще життя люди не втрачали. Відроджували село ударною працею, розбудовою господарства, електрифікацією.
Так було до 1941 року, доки не розпочалася війна. Фашисти увійшли в село 3 серпня 1941 року і були тут до 18 січня 1944 року. Пішли із села на війну 183 осіб. Повернулися живими лише 112.
Фашисти вивозили із села молодь на каторжні роботи до Німеччини. Деякі з них померли на чужині від голоду та непосильної праці, а ті, хто вижив, повернулися до рідного села з підірваним здоров’ям і до цього часу носять на руках номери концентраційних таборів.
У січні 1944 року до Кадомки наближалася лінія фронту. Перед боєм фашисти вигнали кадомчан серед ночі в поле, щоб гнати їх у село Юхни Богуславського району. Та коли німців самих вигнали з Кадомки, то кадомчани розбрелися по ближніх селах (Бурти, Очеретяне, Коритище, Горобіївка). І лише коли від фашистів були звільнені всі ці села, кадомчани повернулися до своїх домівок. Усіх радянських воїнів, що загинули, визволяючи село, було поховано в центрі Кадомки. А далі пішли роки відбудови, період відродження села. Це були надзвичайно важкі роки. Працювали в основному жінки, бо чоловіки (115 похоронок) загинули в боях. Та люди працювали не покладаючи рук. Землю орали коровами, а більше лопатами та вилами. Урожай збирали косами й серпами. Село потроху відроджувалося, діти пішли в школу, було закладено сад, почав працювати млин, пилорама.
Катерина Григорівна детально описує ті досягнення, які здобули її односельці. У збірку також увійшли матеріали про пам’ятки історії, археології та культури, відомості про розвиток освіти, про благоустрій населеного пункту та добробут населення.
Перед авторкою стояла мета – зберегти минуле в пам’яті нащадків, бо тільки відчуваючи власне коріння, можна повноцінно жити й розвиватися. Катерина Григорівна закликає пам’ятати історію рідного села й самим творити цю історію своїми гідними вчинками.
Ось такою є творчість письменниці з Кадомки К.Г.Скуб. Те, які теми вона порушує і яким чином їх розкриває, робить її твори захопливими, злободенними, цікавими. Образи творів – новел і оповідань – взяті з самого життя – учителі, агрономи, ветерани, робітники. Світ цих героїв – це наш світ, у якому ми живемо й будуємо своє майбутнє.

Класи: Середня школа

Предмети: Українська література