Отто Бісмарк колись сказав: “Дайте мені 2000 хороших учителів, і я за 2 місяці збудую нову Німеччину”.
Очевидно такої кількості хороших учителів було б досить і для будівництва нової України, тим більш – учителів української літератури. Бо як би не висміювали деякі “модернізовані” вчені тезу про її пізнавальне й виховне значення, а саме це значення красного письменства становить і сенс його вивчення і, мабуть-таки, й сенс його існування.
Навіть пристрасне твердження д-ра філологічних наук А. Агєєвої: “Література может научить только одному – понимать красоту!(1), - засадничо пов’язане і з виховною, і з пізнавальною роллю літератури, бо краса – це перш за все гармонія: людини зі світом, із соціумом, і з самим собою, а передумовою розуміння і творення цієї гармонії є, перш за все, уміння розрізняти красу й потворність, добро і зло, тобто уміння адекватно оцінювати явища дійсності – чому, власне, й повинна навчати література.
Проте, парадоксальні метаморфози, що відбулися в радянські часи з творами українських письменників, ще й досі тримають в полоні ідеологічної й соціалогічної зашореності багатьох наших учителів, а відтак і їх учнів.
Мавка у нас, як свідчить ряд учнівських робіт, ще й досі “бореться з приватновласницькими інстинктами”, у трагедії Чіпки й досі винне виключно трикляте самодержавство, а Ярослав мудрий із драми І. Кочерги, хоч і “стинав іноді голови безвинним, але робив це для блага держави й майбутніх поколінь”, а тому, як сказав драматург, він і в хибах непохибний” (9.79). З драматургом, на жаль, погоджується й підручник, і майже вся наявна критична література... Але ж нам сьогодні дозволено вже нарешті й самостійно мислити!
Візьмемо найпростіший для сприйняття старшокласника твір – “Наталка Полтавка” І. Котляревського. Чи є в п’єсі хоч один натяк на нечесне, неповажне ставлення возного до Наталки? Там же кожне його слово (неоковирне, скалічене...) дихає захватом від її краси, щирою любов’ю: “Когда б іміл я стільки язиців, скільки артикулів у Статуті, альбо скільки зап’ятих в Магдебурзькім праві, то й тих не вдоволіло б для восхваленія ліпоти твоєї...” – каже ця, вражена в серце Амуровою стрілою “жертва науки” й, відчуваючи, що накинута йому “вчена мова” в даній ситуації безпорадна й немічна, додає, здобувши звідкись із надр душі залишки свого рідного, забутого: “Єй-єй, люблю тебе до безконечностІ!”
Чи ж пана експлуататора висміює Котляревський? Чи, може всього лиш мовного покруча, що відірвався від свого народу й у найпотрібнішу мить не може знайти із ним спільної мови?
Адже вже сам факт, що він – пан з певним достатком та становищем у суспільстві (возний-бо!) – потягся серцем (до того ж із найчеснішими намірами!..) до убогої сироти, мало б навести нас на думку, що в тім серці є щось питоме, справжнє, людяне. Ну ж не звести, обдурити та кинути на сміх людям бідну сироту хотів возний! А порятувати від бідності, догледіти до смерті стару Терпелиху, зробити Наталку з матір’ю забезпеченими й щасливими.
Невже таке бажання може викликати сміх???
- Еге! – скажуть мені. – Так ми ж не з цього сміємося, а з того, що він – такий старезний дідуган – до юної дівчини залицяється!
І покажуть мені фото із спектаклів, починаючи від ставлених корифеями й до сучасних, де з бідного пана возного, й справді, порохи сипляться...
Але... Ми ж у школі не сценічні версії творів вивчаємо. А самі твори. Тобто те, що написане письменником!
А чи пробували ми коли-неюудь установити на основі тексту вік возного та Наталки?
Я розумію, що багато прихильників нашої чудової полтавчанки буде вражене в саме серце, але не можу не сказати, що на час залицяння до неї возного ця дуже мила, гарна, “й до всякого діла дотепна” дівчина – є за тодішніми віковими мірками (хай мене Бог простить за таке слово!)... перестарком! Адже заміж вона збиралася за Петра ще чотири роки тому! А чотири роки для відданиці – то, ой-ой-ой, як багато... Можливо, до неї саме тому й сватаються лише такі “вашеці, проше, і живжики” як голі як хлистики Тахтаулівський дяк і підканцелярист Скоробрешенко, проти яких наш пан возний – ще жених “ого-го!”
Бо й справді: багатий, має солідний суспільний статус, навіть певні побічні доходи... Отже, злидні його дружині явно не загрожують. Любить Наталку всім серцем. Старий??? А хто це сказав? А-а-а... Макогоненко йому “Ой, під вишнею, під черешнею”... співав! Але ж і тут ми дещо не дуже уважно прочитали...
Гляньмо, що каже отой “хитрий лис” Макогоненко:
– Чи Ви хочете дочекатися, щоб Вам на весілля отакої заспівали:
(Співає
“Ой під вишнею, під черешнею...
Отже, якщо вірити Макогоненку, то возному ще не пора “такої” на весіллі співати?
Тож для дівки, яка вже дещо “перезріла” для шлюбу, такий трохи “перезрілий” жених, очевидно, якраз і є парою...
Не забуваймо, що, будь він трохи нахабнішим і менш закоханим саме в Наталку, то й молодшу міг би висватати. А ще й над тим подумаймо: як має поставитись міське панство до людини свого кола, яка одружується із простою дівкою? Чи багато хто здатен був те презирство й обструкцію перетерпіти?
Ні!.. Наш пан возний таки на тлі тодішнього панства заслуговує щонайшанобливішого ставлення. Бо любов його до Наталки не тільки справжня, а й по-справжньому самозречена!
Він, щоправда, домагається своїх прав, погрожує Наталці та Терпелисі карами, передбаченими звичаєвим правом, не поспішає відступатися від дівчини...
Але!.. Хто б із нас отак легко віддав кохану хтозна-кому: людині без роду-племені, без кола та двора, яка хтозна-де блукала чотири роки й хтозна з чим повернулася із тих довгих блукань? І це в той час, коли є “Я”, готовий і спроможний все зробити, щоб кохана людина була щасливою?!
І лише тоді, коли оцей “приблуда”, “вашець” демонструє всю свою ніжність до дівчини, всю свою турботу про неї, всю силу своєї самозреченої любові, - лише тоді возний відступається від Наталки, розуміючи, що з Петром Наталка, й насправді, буде щасливішою, ніж із ним. Все цілком логічно. Все – наслідок отієї величезної ледь не батьківської любові до Наталки.
Але ми й досі із щиро закоханого, хоч може й дещо підстаркуватого парубка, скаліченого чужинецькою наукою, робимо крутія й експлуататора, а його добрий вчинок у кінці п’єси й досі пояснюємо як відступ Котляревського від життєвої правди, не помічаючи, що всі домагання возного диктуються лише його любов’ю та впевненістю, що, врятувавши Наталку й матір від нужди, оточивши любов’ю, - саме він і зможе зробити її щасливою.
І ще одне, чого ми вперто не хочемо бачити: возний – українець. Мовний покруч, маргінал – так. Але метально – українець (з тієї самої “губернії”, що й Наталка, Петро та й Макогоненко). А однією з етнопсихічних рис українців якраз і є схильність до наслідування, породжена підвищеною почуттєвістю, прагненням гармонії з оточенням (14.83, 136). І письменник, добре знаючи український характер, просто не міг залишити свого возного осторонь того “ентузіазму доброчинності”, що охопив усіх, включно з Макогоненком. До речі, в образі останнього Б. Степанишин, окрім ряду інших чеснот, знаходить навіть ознаки “громадянської мужності”. (13. 26)
Не можна не помітити й того, що пан водний, попри своє “теє то як його”, є таки досить освіченою й розумною людиною. Він не тільки досить обізнаний в мистецтві, літературі, а й уміє дати цілком правильну, до того ж дотепну оцінку недолугим, псевдонародним творам, що йшли на тодішній сцені, й у даному випадку є рупором поглядів самого автора п’єси. Вряд чи Котляревський вклав би хоч одну власну думку в уста персонажа, якого хотів би зобразити вже геть нікчемним, не гідним людської поваги...
То що ж, врешті-решт, є причиною того, що пан возний, попри свій розум, попри свою щиру любов до простої дівчини, попри щире бажання добра для неї та її матері, попри зовсім, як ми бачили, не старий вік для одруження - все ж викликає наш цілком справедливий сміх?
Відповідь однозначна: його мова, що не відповідає мовленнєвій ситуації, що робить його чужим і смішним для тих, до кого він звертається з мовленням. Та мова, що робить його німим у спілкуванні з народом, з якого й вийшов сам наш пан возний, і до якого ще, як ми бачимо, не втратив певного сентименту.
Мова – накинута чужинецькою освітою, чужинецькою службою.
Людина, що втратила рідну мову, що втратила зв’язки з народом – є “німотою”, що викликає луз і посміх. А отже, народу потрібна і рідна школа, і рідна освіта. Чи не це хотів сказати нам Котляревський, змальовуючи свого далеко не ідеального (адже ота панська наука не тільки мову йому скалічила...), та все ж досить симпатичного й доброго водного?
Чи не для того, щоб дещо притушувати цю гостру й дражливу для тодішньої російської освітницької політики в Україні ідею, наші корифеї й змушені були так старанно творити із пана возного старезного й нікчемного діда?
В кожному випадку твір І. П. Котляревського, як і багато інших творів нашої літератури, вимагає від кожного з нас свіжого погляду, звільненого від ідеологічних шор та стереотипів.
Окремі з цих творів бодай частково розглянуті науковцями та вчителями-ентузіастами багато ще чекають розгляду.
Проте, перед кожним учителем, викладачем є текст твору, який має бути прочитаний сумлінно і вдумливо.