

“Улас Самчук володіє одним із найрідкісніших талантів в нашій літературі. Він епік широченного віддиху, автор широченних полотен...
Йому вдалося показати свою добу, майже сторіччя проклятої долі нашого народу... не відірваними шматами, але масивом, суцільно зв’язаним цілою нашою історією; створити найвищої кляси комп’ютер, на сторінках якого записано все, що торкається нашого минулого, теперішнього й прийдешнього, зафіксовано коротко повне психологічне обличчя нашого народу”, – так писав на 70-річчя Уласа Самчука Юрій Стефаник (1.59), що, можливо, на честь оспіваного й оплаканого його великим батьком клину Покутської землі взяв собі творчий псевдонім “Клиновий”.
Він знав, про що писав, бо й сам був літератором. Він знав, про кого писав, бо й сам був у когорті тих відважних і спраглих Батьківщини, хто, як і Улас Самчук, Микола Сціборський, Омелян Сеник, Олена та Михайло Теліги, Іван Ірлявський та ще десятки інших українських патріотів – вимушених емігрантів, переступив у 1941 році Збруч, щоб ще до приходу німців налагодити в залишеній більшовиками Україні організоване життя й поставити окупантів перед фактом існування українських адміністративних органів.
За редакторство української газети “Волинь”, що виходила в час фашистської окупації в Рівному, радянська критика звала Уласа Самчука “волинським Геббельсом” (Устим Омельчук), “архілакейським оспівувачем Гітлера і фашизму (Ю. Мельничук) і навіть “дегенератом від пера” (Д. Цмокаленко), не зважаючи на те, що цей “архілакейський оспівувач Гітлера” систематично друкував у своїй газеті статті-протести проти гітлерівської політики в регіоні: проти закриття шкіл та самодіяльних організацій (2.1), проти намагань окупантів звести український народ до рівня безправної сили (3.1), аж до цілком відвертих натяків (базованих, щоправда, на англійській історії, але цілком зрозумілих читачам газети) про “піднятий меч” проти народу, від якого загине той, хто його підняв (4.1).
Для людей, не зашорених комуністичною ідеологією він був “велетнем Української прози (Микола Неврлий), письменником, що своїм шляхетним пером торкав сумління... плекав молоде покоління для правди, краси і волі”, (кардинал Йосип Сліпий), “Богом обдарованим письменником” (Ол. Мох), “Гомером ХХ століття” (С. Пінчук) (5.3-4).
Він, і справді, був велетнем прози, бо в умовах невпинної хитавиці емігрантського життя зумів створити більше десятка епічних полотен та публіцистичних творів, кожен з яких, розгортаючи панораму українського життя, давав поживу для серця й розуму, пробуджував віками приспану національну свідомість.
Він, і справді, був Гомером ХХ століття, бо його твори, як і твори його античного попередника, можуть бути джерелом вивчення історичного буття народу, його світогляду та психології, етичних і моральних норм, матеріальної й духовної культури.
Він, і справді, був обдарованим Богом письменником – і то обдарованим не тільки талантом, а й неймовірною працездатністю та органічною, якоюсь майже містичною пов’язаністю зі своєю рідною землею, болі й радощі якої й на відстані відчував так, як відчуває болі матері ще ненароджене, але вже зачате в її лоні дитя.
Представниця молодої, модерної української критики, нині, на жаль, уже покійна, Соломія Павличко назвала Уласа Самчука “традиціоналістом, людиною минулого століття”.
І це також правда. Адже у всіх своїх творах, окрім хіба що найперших “підкреслено модерних і формою, і змістом оповідок” (6.47), опублікованих ще в 20-х роках, Улас Самчук виступає як цілком традиційний письменник, в творчості якого більшість дослідників підкреслюють соціальний та психологічний аспекти, перший з яких, як відомо, полягає в розкритті суспільних стосунків та подій, що впливають як на життя окремих людей, так і на долю народу вцілому, а другий – передбачає зображення людини (індивідуума) в сукупності усіх властивих їй рис, почуттів і прагнень, з усіма її позитивами й негативами, падіннями та злетами.
Рідше увагу дослідників привертає суто символічний, глибинно філософський аспект творів У. Самчука, в яких, при уважному розгляді, кожен образ, кожна подія й кожна деталь розростається до місткого символу із закодованою в ньому філософською суттю.
Та погодьмося, що й цей третій аспект, як і два попередні, вже давно не є показником новаторства в літературі.
Але феномен Уласа Самxука, очевидно, в тім і полягає, що, попри зазначений вище традиціоналізм його творчості, осмислюючи її, нам раз-по-раз доводиться вживати слова “перший”, “вперше”.
Перший в українській літературі, як твердить Г. Костюк, відобразив пробудження національної самосвідомості в людях нового покоління “від локальної проблеми “Куди тече ця річка?” до великої проблеми шляхів державного й культурного розвитку України... її виходу в широкий, європейський світ”. (7.501)
Вперше в романному жанрі висвітлив український національний рух опору та боротьбу УПА (“Чого не гоїть вогонь”).
Перший в українській романістиці вивів повнокровний образ представниці світу, в якому довелося жити українським емігрантам (“На твердій землі”) – культурної, освіченої людини, але такої далекої від трагедій і болів, привезених українськими вигнанцями в своїх серцях, бо в тому “твердому” світі (твердому – й у значенні “усталеному”, “надійному”, “нехисткому”, й у значенні “раціоналістично-прагматичному”, позбавленому звичного для українців ліризму й сентиментальності), ніхто навіть уявити не зумів би того, що пережито прибульцями.
Вперше показав більшовицьку революцію та її наслідки не в окремих аспектах чи епізодах, а як суцільне полотно системного зла, яке не залежить ні від зміни правителів, ні від обставин, ні від поведінки жертв – яке є злом абсолютним, а отже, необмеженим і безвідносним.
І, нарешті, вперше в українській романістиці з глибокою переконаністю й глибоким внутрішнім болем показав внутрішні, суто національні причини, що сприяли такому легкому поглинанню цим злом широких просторів такої багатої й працелюбної України.




Авторка роботи зумисне опустила ще одне “вперше”, про яке мовиться буквально в кожному дослідженні, присвяченому роману У. Самчука “Марія”: вперше в українській літературі показав трагічні картини страхітливого голодомору в Україні 1932-1933 років.
М. Ткачук писав: “Роман “Марія” для європейської свідомості був як роман-спалах, роман-сенсація. Цей твір допоміг прозріти багатьом європейцям, таким гуманістам, як, скажімо Ромен Ролан, які ще плекали ілюзію щодо держави робітників і селян. Допоміг прозріти і вжахнутися”. (8.34)
Саме цей твір Уласа Самчука, завдяки введенню його до шкільної програми, є сьогодні найвідомішим в Україні. Очевидно, й тут, як і в Європі, для багатьох людей, які про голодомор знали лише те, що “в 33-ем году никакого голода в Украине не было”, а всі розмови про нього – не що інше, як “злобные измышления гнусных капиталистов и их националистических прислужников”, – роман Самчука також був “спалахом” і, таким чином, вніс і свою частку в справу розвінчування ідеологем тоталітарного минулого, з якими ще й досі так болісно розстається певна частина наших співвітчизників.
Не дивлячись на те, що роман “Марія” значно частіше ніж інші твори письменника ставав предметом дослідження науковців та вчителів-практиків, авторка даної роботи дозволила собі додати до написаного ними кілька власних міркувань, що видаються слушними саме з огляду на вивчення роману з учнями 11 класів.
Перш за все, на думку авторки, роман “Марія” не є романом про голодомор. Зображення голодомору в ньому – то лише кульмінаційна точка в розкритті значно ширшої теми, яка пронизує не тільки роман “Марія”, а й ряд інших творів письменника.
Адже, якщо метою письменника був лише показ жахіть голодомору, йому б цілком вистачило лише третьої частини роману – “Книги про хліб”, в якій ці жахіття показані зі щонайвищою силою трагізму.
Але трагедія народу полягає не лише у факті фізичного знищення 10-ти-12-ти (чи хай навіть 7-ми, як твердять деякі дослідники) мільйонів українського населення. Вона значно глибша, бо полягає в моральному, духовному знищенні усіх (чи майже всіх), хто вижив у ті страшні роки.
Голодомор – не ціль, твердить У. Самчук своїм романом. Він тільки один із найрадикальніших засобів “винародовлення” народу, перетворення його в обездуховлену біомасу голодних рабів, здатних заради пайки хліба виконати будь-який наказ того, хто простягне цю пайку.
Акцентуючи при вивченні роману “Марія” увагу лише на голодоморі, ми, фактично, йдемо по шляху, “накресленому історичними з’їздами” компартії, метою яких було, засудивши злочини Сталіна, обілити та врятувати саму злочинну систему.
Це, власне, та пастка, в яку потрапили колись юні шістдесятники в першу пору так званої “відлиги”, щиро повіривши, що після смерті й засудження генерального тюремника, тюрма має бути перетворена в казковий палац чи музей для екскурсантів, та самі чимдуж кинулись здійснювати ці перетворення, поплатившись хто кар’єрою, хто долею, а хто – життям.
Ми живемо не в 60-х роках минулого століття й не в тоталітарній державі, а в незалежній Україні ХХІ віку. Й учителям нашим давно пора не лише усвідомити самим, а й донести до учнів розуміння того, що всі трагедії, пережиті нашим (та й не тільки нашим) народом, породжені не спотворенням комуністичних ідей, не відхиленням від так званих “демократичних” та “гуманістичних” принципів ленінізму, а саме послідовним, настійним впровадженням цих ідей і принципів у життя наступниками “вождя світового пролетаріату”.
І якщо ми все-таки вижили, то це сталось, очевидно, лише тому, що не тільки наступники, а й сам “вождь” змушений був час від часу відступати від тих садистських ідей і принципів.



Згадаймо перший більшовицький голодомор 20-21 років, названих У. Самчуком “роками хліба і солі”. Ми знаємо, що голодомор розпочався нібито із-за неврожаю в Поволжі, й не думаємо, як могло статись, що неврожай в одному регіоні величезної АГРАРНОЇ країни міг мати такі широкомасштабні наслідки, як забуваємо й про те, що не хто інший, як “глашатай революції” В. Маяковський писав не про 21-й, а ще й про 18-й рік:

Не домой, не на суп,
А к любимой в гости
Две морковинки несу
За зеленый хвостик.

Або: Мне хорошо –
я Маяковский.
Сижу и ем
кусок конский.

Отже, вже у 1918 році, й не в якомусь захолустому Поволжі, а в самому “стольному граді” люди їли конину, і то – лише обрані, ті, яким “харашо”... А 2 морквиці вважались найдорожчим дарунком для коханої
Перший післяреволюційний голод розпочався не в селах, а у великих промислових містах, і спричинив його не “саботаж”, не недорід, а виключно маячна марксистсько-ленінська ідея “безгрошових відносин” в комуністичному суспільстві. Саме на втілення цієї ідеї вже в лютому 1918 року, через 3 місяці після “всенародної революції”, був підписаний декрет, що зобов’язував “расстреливать на месте всех, кто вздумает обойти изданные советской властою законы об обмене, купле и продаже” (9.95), тобто всіх, хто спробує що-небудь обміняти на шматок хліба (чи й на ті “две морковинки”, невідомо де взяті “глашатаєм”...), продати чи купити його, бо будь-який обмін продуктами, їх купівля чи продаж були заборонені.
Поетеса-петербуржанка Зінаїда Гіппіус записує 18 травня 1918 року: “... Деревню взяли в колья, рабочих – в железо. Всю трудовую интеллегенцию лишили хлеба совершенно: каждый день курсистки, конторщики, старики и молодые падают десятками на улицах и тут же умирают» (10.193)
Це час, коли Україна ще бореться... Та чи бореться Україна?
Відкриймо роман Уласа Самчука.
“– Ех, коли б уже якась тверда власть прийшла, – зауважує Корній. – сіяти треба, а вони кожний день мітинги і мітинги... Україну якусь видумують...
– Тату! – кричить Лаврін. – Але ж ми козаки! Москва зруйнувала нашу Січ. Україна поверне козаччину...
– Сіяти треба, хлопче... Козаки козаками, але поле не чекає. А відділятись від Расєї не жилаю. То значить, ще й Сибір не наша буде. Захоч куди поїхати, а тут тобі границя...
– Всьо ето чепуха і єрунда, – заявляє Архип. – Настайот новая власть, власть рабочих і крестьян. Нікакіх москалів і нікакіх козаков. Все равны, все братья. Что за Україна такая взялася?” (11)
До цього злагодженого хору національного невігластва, в якому тоне слабенький голос Лаврінових протестів, додаються натреновані, гучні голоси зайд-агітаторів.
“З’явився чужий матрос – і мітинг. Виліз.
– Товаріщі! Беріть оружіє і гоніть проч всякіє влади. Там з Сєвєра наступаєт новая власть... Нікакіх Петлюр ні Грушевських! Нашімі вождями єсть борци за пролетаріат товаріщ Лєнін і товаріщ Сталін... Совєцкая вість всьо вам даст... і тагда наступіт настоящій на земле робоче-крестьнскій рай...
– А говорить, сукин син, добре, – гуторять дядьки. – А може й справді... Хто його знає?
Вернулись дядьки в село вже більшовиками”...
Це потім український “дядько” спізнає всі “приваби” “робоче-крестьянского раю”. А поки що він мріє про “тверду власть”, яка б забезпечила йому можливість порати землю, засівати її, ростити хліб.
І не здогадується сільський “дядько”, який так багато сподівається від нової “власті”, що там “на Сєвєрє” “вождь і борєц за пролетаріат товаріщ Лєнін” вже готує його погибель.
“Советская власть в деревне очень слаба, – пише “друг рабочіх і крестьян”. – Мы должны расколоть деревню на два враждебных класса. Мы обязаны разжечь там, в деревне, ту же гражданскую войну, что мы смогли сделать в городе» (12.130)
І – “Шумить тирса. Шелестить очерет, кряче ворон. У чорному лісі повзуть тіні. Повстанці? Більшовики? Ті і другі. Зіткнулися, й нема милосердя... Як зручно, легко стрілялося, як вмілося в’язати петельки й розвішувати на дубах дібров дітей однієї землі!..” – читаємо в романі “Марія”.
Не бачив ніколи Улас Самчук наведених вище слів із “лєнінского наслєдія”, бо опубліковані вони були вперше лише в 1991 році, коли письменника вже не було в живих.
Він бачив лише їх втілення в життя й чітко усвідомлював, що класова боротьба на селі – це ще один злочин більшовизму проти мирного селянина– хлібороба.
Невідомо й те, чи був знайомий письменник з матеріалами Х з’їзду РКП, який проводився в час, коли вся країна була охоплена не лише селянськими, а й робітничими повстаннями, коли проти влади комуністів піднявся навіть революційний Кронштадт, всмерть перелякавши “вождя пролєтаріата” своїми гаслами, які, за словами Леніна “могут стать программой общенародного восстания, если партия не примет драконовских мер” (13. 253-254)
“Драконівські міри”, звісно, були прийняті, але наляканий вождь, відчувши кінець свого драконівського режиму, змушений був на тому ж Х з’їзді РКП оголосити тимчасовий відступ у вигляді нової економічної політики.
Можна лише дивуватися бездоганному політичному та художньому чуттю письменника-емігранта, який зумів так тонко відчути й так лаконічно-точно передати й причини, і облудну суть НЕПу.
“І червоний суровий бог не видержав. Зашироко розмахнувся... Жадав стоптати племена і раси, затерти, зогидити їх лице, йшов до мети через вогонь і студінь, по купах трупів... Та з-за кожного стовбура й куща витягувала паль ката з ножем рука, яка непомильно, з любовною дбайливістю цілила у волохате його серце.
Й не видержав скажений бог... Впав і розплагущився на широченних просторах чужих країв... дивиться мідяним зором на брудний мужицький чобіт, що владно вже ступив на груди потвори.
І тоді в пекельних кузнях готовить Сатана свій сатанинський винахід... НЕП, УССР”.
Справжнім гімном перемоги над “червоним Сатаною” звучить у романі опис торжествуючого селянина і торжествуючої землі у благодатну весну 21-го року – першу непівську весну.
“Тупнув дядько переможною ногою, зареготав соняшним криком і дико, пристрасно обнявся з окривавленою землею.
... І гнали паростки. І шкіра землі зеленіла... Йшло літо, гриміло літо, літо співало переможний гімн життя на огидних руїнах злочинних доктрин!”
Та зарано відсвяткував перемогу український “дядько”. Червоний Сатана й не думав відмовлятися від своїх злочинних доктрин. Чорними, маячними ночами, конаючи від страху перед можливою відплатою, він продовжував писати та розсилати країною свої садистські вказівки:
“Не спит ли наш НКЮст?.. НКЮст, кажись, не понимает, что новая экономическая политика требует новых способов, новой жестокости кар» (14.160)
І ще, через три місяці, в травні 1922 року: “Надо расширить применение расстрела. Основная мысль, надеюсь, ясна… суд должен не устранить террор, а узаконить его принципиально». (14.189) А в проміжку між лютим і травнем, коли писалися наведені вище настанови, у листі до ЦК з приводу виконання декрету “Об изъятии церковных ценностей» (березень 1922 року) – ще й таке: «Чем больше реакционной буржуазии и реакционного духовенства нам удасться поэтому расстрелять, тем лучше»




Улас Самчук не пише документального роману, тож і не наводить цих документів, а може, й не знає про їх існування. Але він чудово знає життя, що диктувалося ними. Він не дає його розлогих описів. Він кидає на сторінки свого твору його фрагменти, як згустки просякнутої експресивною енергією реальності, як клапті розшматованого буття, висвітленого спалахом тривожного прожектора чи блискавиці в бурю.
“В селі монастир. Багато років розносився над селом його великий дзвін. А коли приходили весни, коли зацвітали яблуні й небо набирало барв вина на заході, вечірній монастирський дзвін потужно виривався з квітучого моря і довго дзвенів над вишневими хмарами...
Минула остання зима. Зацвіли знов сади, знову загриміли солов’ї, а дзвону не стало...”
У фрагменті – жодного слова про людей, про їх сприйняття того дзвону, про значення, яке він мав для них, про їх почуття, коли дзвону не стало. Але ось останні фрази наведеного фрагменту:
“Селюх піднімає очі від землі й не впізнає свого краю.
– Браття! Одурили нас! До оборони!..”
Невже відсутність дзвону – єдине, що змінилось в краю аж до його невпізнанності, доки “селюх” радісно орав і засівав власну ниву?
Очевидно ж – ні.
Та саме замовклий дзвін заставляє селянина побачити те, чого він, занурений у працю, не помічав раніше.
Бо саме цей дзвін був для його душі знаком єднання з Богом, заставляв “відривати очі від землі”, думати про небуденне, високе.
Чи можна лаконічніше й місткіше сказати про глибоку релігійність душі українського хлібороба, ніж зробив це У. Самчук двома небагатослівними абзацами свого твору?..
Окрадено-бо не тільки монастир. Окрадено красу краю, окрадено Бога, окрадено душу селянина, а на сторожі цієї окраденої душі наставлено “мур багнетів, сількорів, гепістів...”
Та й обрізанка, доки селянин “пристрасно обнімався з землею”, вже давно заржавіла.
... І помчали крицевими дорогами в далечінь поїзди, вивозячи найкращих господарів, що вміли любити землю, та не вміли любити батьківщини, бо й не відали про неї.
“... Соловки... Мільйонна могила України...” Пізню, надто пізно підняв наш український “дядько” очі від землі!..
Кількома рвучкими мазками малює письменник картину першої колективної осені. “Парвані, загнані мужики. Очі олов’яні. Очі сердиті. Вечірні, вранішні пайки, брехня і ударна праця”.
“Дядьки” “по-ударному” будують спільний барак, а, добудувавши, так само “по-ударному”... спалюють його. Крізь олов’яну застиглість, сердитість їх очей проступає лиховісна хитрість. “Почекай, колька тобі в ребра, – подумки обіцяють вони “онучарям” і “шарпантюгам”, що пограбували їхні статки. – Наїсися...”
Збіжжя жовкне, біліє, а “хитроокі дядьки курять махорку”. Дощ поливає гори недомолоченого збіжжя, а “дядьки курять махорку і зціплюють кулаки”.
Та спинімось на мить! Як?! Оті “дядьки” – оті Заруби, Гнати, Корнії, оті трударі, для яких земля, хліб, праця були священними поняттями, – курять махорку й хитрооко подивляються, як гине їхня праця, а то й самі пускають її з димом?! Чому? Що сталося з українським трударем?
“– Нам спішить нікуди, – пояснює “дядько”. – Все одно від пайка не втечеш, хоч би зі шкури ліз”.
Бо праця за пайку, праця рабська – священною бути не може. Праця дарувала радість, коли перетворювала людину в ГОСПОДАРЯ, підносила її гідність, почуття самоповаги.
Згадаймо, як Корній перероджувався під впливом землі та праці: “Відходять і забуваються босяцько-пролетарські звички. Земля втягує у своє нутро й наповнює жили, розум і ціле єство твердими звичками... матроство забувається і він стає людиною... Не гірший за інших. Потягне й більше, ось тільки заждіть, хай випростається... Щастя в зрості, в перегонах...” “Не наймит-бо він тут, а господар”, – підкреслює письменник.
Отож, і сподіваються “хитроокі дядьки”, що нова влада, переконавшись, що наймитською працею “не наїсться”, знову змушено буде дозволити їм стати господарями.
Та ГОСПОДАР новій владі не потрібний. Адже господар – самодостатня особа, почесний чоловік у громаді, що йде світом “широкою ходою”. Це людина, з якою “сам Бог нерозлучний на полях з вітром, з просторами неба, з сонцем!”
Людина, яка “кпити над собою... не дозволить” і не буде “наставляти старечу руку, щоб який-небудь Янкель дав кусень глевкого хліба”.
Влада “шарпантюг”, голоштаньків”, “грабіжників”, “онучарів”, як її називають селяни, органічно не сприймає таку людину й нічого не може протиставити їй, окрім сили багнетів, розбою, терору й нищення.
– Але ж погибнуть і самі! Що ж жертимуть? То ж не для себе тільки працює людина... – дивуються селяни.
– Або вони про те думають? Або та сарана, що летить над землею і нищить все до пня, думає, що буде їсти завтра? – відповідають їм односельці. І... дуже, дуже помиляються.
То не сарана, що знищивши все, полетить собі далі, залишивши можливість знищеній землі хоч за рік відродитися. То отруйний павук, що розіп’яв павутину над цілим народом і поволі висисає соки, паралізуючи його своїм ядом, щоб не пручався, щоб не здумав пручатися.
Справді-бо, важко зрозуміти владу, яка безжально нищить економічні основи своєї ж держави, вигублює “як клас” основних своїх годувальників.
Не дивно, що й західний світ не міг повірити ні в жахіття 1918-1921 років, ні в апокаліпсис 33-го, коли за один мирний рік “рідною” більшовицькою владою було вигублено люду більше, ніж чужинцями-фашистами за 4 роки війни, включаючи й полеглих в бойових діях.
Для чого? Навіщо? “Що ж, – як запитують Самчукові селяни, – самі жертимуть?”
Відповіді на це питання в романі не знаходимо.
Та вона існує. І, думається, нашому учителю, а відтак і учневі необхідно її знати, щоб чітко розуміти витоки й цілі голодомору та не поділяти історію більшовицького безуму на “ленінський”, “сталінський” чи ще якийсь там періоди. Бо на які б періоди ми її не поділили, а суть їх незмінно буде антилюдською, злочинною, і витоки кожного злочину ми знайдемо не деінде, як у працях і настановах “великого гуманіста”, “щирого друга робітників і селян” – В. І. Леніна.
Стратегічною метою “великого гуманіста”, продиктованою усвідомленням нелегітимності своєї влади та страхом перед народом, було цілковите пограбування населення, зосередження в своїх руках усіх багатств країни з подальшим розподілом певної частки їх між тими, у кого їх було віднято.
«Распределяя – учив великий учитель нищення, – мы будем господствовать над всеми областями труда». (15.449)
Для цього, ясна річ, в першу чергу треба було знищити найнезалежніших, тих, хто “йшов світом широкою ходою”, тобто найпрацьовитіших і найзаможніших; пограбувати всіх інших; взяти на облік все, що виробляється в країні, щоб жоден грам хліба, жодне яйце чи та сама “морквинка” Маяковського не потрапила до чийогось голодного рота інакше, як із рук “рідної” влади.
Про усуспільнення всіх багатств та рівний розподіл їх між рівними громадянами щасливого Сонячного міста можна прочитати ще в першого соціаліста-утопіста Томазо Кампанелли, який, одначе, на сумнів свого уявного співбесідника щодо бажання усіх громадян сумлінно трудитись, якщо, окрім усім забезпеченої і для всіх однакової пайки, жодних інших стимулів до праці не буде, пояснював, що в тім “дуже вільнім” місті все ж будуть існувати каральні органи, які заставлятимуть працювати кожного “дуже вільного” громадянина силовими методами.
“Утопист-то он – утопист, – кпинив колись на сторінках “Огонька” котрийсь із російських політологів, – а вот то, что труд без экономического стимулирования возможен только по принуждению – понимал!..»
Ленін, на превеликий жаль, утопістом не був. Всі свої садистські ідеї він всіляко намагався втілити в життя. Однією з головних – була монополізація хліба та розподіл його за хлібними картками.
“Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность является в руках пролетарского государства самым могучим средством учета и контроля. Это средство… пострашнее законов Конвента и его гильотины. Гильотина только запугивала, только сламывала активное сопротивление, нам этого мало. Нам надо сломать и пассивное, еще более опасное сопротивление… И мы имеем средство для этого. Средство это – хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность». (16.310)
Саме цю ленінську стратегію перетворення народу в стадо голодних, безсловесних і бездумних рабів, не здатних навіть до “пасивного сопротивления”, втілював Сталін в Україні на початку 30-х років.
Щоб втілити її в життя повною мірою, потрібно було не тільки зруйнувати господарство селянина. Потрібно було зруйнувати психотип української людини, знищити всі фундаментальні цінності, що становили основи її буття й менталітету: релігійність, глибинний зв’язок з природою (своєрідний пантеїзм), що спонукав до сакралізації навіть буденних процесів і явищ; побожне ставлення до землі та праці; святість родини і роду, святість материнства.

Якщо умовно поділити роман “Марія” не на три, а на дві частини: до “воцаріння” більшовицької влади – і після нього, то матимемо щось подібне до фотографії і її негатива, на якому все чорне виглядить білим, а все біле – чорним.
Ось 15-літня Марія – сирота, пригріта працьовитою родиною “куркуля” Заруби, яка й сама переймає у неї шанобливе, майже побожне ставлення до землі та праці: “Боже, де межа! А недосіяне поле не можна покидати, – міркує дівча, якому кортить чимдуж бігти до церкви, між люди, до юних веселощів та, зрештою, й до відпочинку... – м’яка рілля зерна просить. Земля не буде чекати її. Досіємо – тоді й на вечірню”. Це – не думки наймички, сторонньої людини. Це думки малої господині, що відчуває себе членом сім’ї, яка піклується за неї; думки людини, свідомої свого обов’язку і перед землею, і перед людьми, що роблять їй добро.
Ось Корній, який завдяки Маріїній самозреченій любові став трудівником-господарем і зрозумів, “як приємно робити щось, що приносить людині втіху”, – недільним ранком замість церкви іде в поле. “Для нього й тут повно Бога. Стань навколішки і молись... І скільки разів буває, що Корній без ніякої причини стає, знімає свій новий недільний кашкет і хреститься. Чому Корній хреститься? Корній не скаже... Хочеться і вже... Чує радість, чує велич, чує присутність вищої сили”.
Бо земля – свята. І праця на ній – свята. І плід її – святий. І людина, що працює на ній – освячується її святістю.
Як контрастує з цією величавою втіхою саркастично насторожений настрій “хитрооких дядьків”, що споглядають, як гине їхня праця, чи варварське нищення покосів конюшини червоним обозом!..
“– Малчі, старая!.. Ето вайна!
– З ким війна, людоньки?!”
З народом. З народною душею, з народним уявленням про працю як священнодійство, як основу людського життя.
Ця війна за винародовлення народу йде по всьому фронту.
Не чути монастирського дзвону, та й сільська церква “самоліквідувалася”... “Всього тільки” тридцять чоловік арештували, як одразу й “самоліквідувалася”!
Немає урочистої тиші й спокою на сільських вулицях, у душах, немає на обличчях того сяйва щастя – “короткого, проходящого, але все-таки щастя”, що осявало Марію та Корнія з матір’ю за святвечірнім столом.
Натомість “з випарів фронтових мітингів”1 з’являється середульший Маріїн син Максим: френч, галіфе, в кишені – шестибічний наган.
“...І що йому Бог Саваоф і вся небесна канцелярія?.. Звів наган, бацнув раз – і дутий київський образ розсипався на скалки...” І здалося Марії, що то не образ, а її саму розстріляв її рідний син.
Ще не раз обіллється кров’ю розстріляне серце Марії-Матері, Марії-України, бо “бацила розкладу родини”, роду, а отже й народу, натрапила на твердий грунт. “Ішов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни...”
Брат пише донос на рідного брата; друг убиває друга за жменю мерзлої картоплі, мати убиває власну дитину, щоб припинити її страждання, батько, врешті, убиває власного сина...
“... гасне поволі місяць, зникають поволі з голови думки, зливаються в одну чорну пляму без початку, без кінця...” Марія – мати великого роду, знищеного “червоним Сатаною”, – помирає в цілковитій самотності. Марія – трудівниця, що насіяла й вижала стільки хліба, що стало б нагодувати півсвіту, – помирає з “розчепіреними пальцями роздутих з голоду ніг...



Якщо сприймати образ Марії як уособлений образ України (а саме так і тільки так він і сприймається!), то епічне полотно, створене Уласом Самчуком, видається, на перший погляд, абсолютно похмурим і безнадійним: сплюндрована земля, знищений духовно й фізично народ, руїна й спустошення як торжество сатанизму.
Та чи, дійсно, довкіл – цілковита руїна? Чи, справді, все поганьблено й знищено “червоним Сатаною”?
Чи вдалося йому витруїти із народного серця його святощі?
Чи голодомор – цей останній і найрадикальніший засіб винародовлення народу, перетворення його в покірну, обездуховлену біомасу – досяг своєї остаточної мети?
При всій трагічності фіналу роману, на всі ці питання ми можемо дати заперечну відповідь.
Чи вбито в душах любов до землі, потяг до праці? Ні!
“Ах, коли б ще хоч раз вийти в поле, поглянути на цілу широчінь його, поглянути у далечінь...” – мріє вже вкрай знесилена Марія.
Серед жаху смертей, серед духовного спустошення, коли за задумом Сатани людина, окрім голодного шлунку, ні про що інше не повинна думати, Гнат приносить до Марії своє невмируще кохання й своє гірке каяття за єдиний у житті гріх, скоєний проти неї.
Не вбито співчуття, милосердя, розуміння порухів і болів чужої душі.
– Ти, Гнате! Ти свята людина, – каже Марія колишньому своєму чоловікові, давно простивши йому його тяжку кривду, скоєну не зі зла, а з любові до неї.
Останні дні Марії осяяні сонячним світлом.
– Сонце! – каже вона. – Сонце! Дивися, Гнате, яке сонце. Бачив ти коли таке сонце?..
“Гнат, – пише письменник, – мовчки сидить, і в душі його воскресають мертві з гробів, встають з домовин люди, розкидані по всій землі. Встають радісні і співають радісні пісні”.
Це – теж сонце. Тільки сонце, яке сяє в душі старого, висохлого, знеможеного тілом, але сильного духом чоловіка. Сонце споминів, бо світлі люди бережуть у споминах найсвітліше. Сонце надій і віри в воскресіння роду й народу.
І “кривий, висушений дідок”, сповнений духовного світла, яке так прагли знищити “шарпантюги”, – цілує осонцену руку Марії, а в ній – святість материнства, святість праці, святість усього, що не можна убити.
Весняне сонце, як символ незнищенності життя, супроводжує Марію до останньої краплини її свідомості. Воно “заглянуло до неї і довго цілувало її сухе, жовте обличчя. Розплющила очі і усміхнулася...”
А надворі “квітли сади, південь дихав пареним у цвіту вітром... і закони Маркса не могли заборонити їм родити нове життя, нову радість”.
А коли так, то будуть нові матері й нові діти. Й не знищиться рід український, коли, навіть помираючи, мати думає про дитину, прагне допомогти, врятувати її.
Хай не зможе, не врятує... Але передсмертний біль материнського серця не за себе, а за дитину – свідчення того, що серце Матері – цей одвічний оберіг родини і роду – не вбито. Жорстокість, байдужість, отупіння насадити в ньому не вдалося. Навіть убивство Надією малої донечки сприймається в романі не як акт жорстокості, а як акт любові, милосердя матері, збожевілої від дитячих і власних страждань.
А Корній? Чи не є убивство ним власного сина доказом духовного спустошення, морального здичавіння? Чи людський це вчинок, і чи можна зрозуміти й виправдати його?
Не поспішаймо з відповіддю Абстрагуймось від власних емоцій і власних реакцій на описану Самчуком страшну подію. Спробуймо зрозуміти логіку дій самого Корнія, а відтак і точку зору самого письменника.
Згадаймо епізоди, що передують цьому страхітливому вбивству.
...Довкіл мруть люди. Марія пече пляцки з корою, бо в хаті порожньо. В дворі залишився єдиний Сірко, якого також доведеться зарубати і з’їсти. Сергій Гнида за кілька мерзлих бараболь убиває друга, і труп Фіяна зникає. Письменник тактовно не уточнює, куди міг зникнути труп. Читач (та, мабуть же, і Корній) – здогадується.
На другому кінці села вмирає з голоду донька з крихітною онучкою, якій завтра нічого буде занести, якщо не вбити вірного пса. Корній гострить сокиру, виходить у двір. В селі тиша. Напівмертве село не ворушиться. Не має сили для того. Лише в Максимовій хаті – який разючий контраст! – “ясно світиться”, там стоїть “голосний гармидер” і “вештаються люди”.
Це відкладається у свідомості якось несамохіть, побіжно. Корній думає не про Максима, а про те, як заставити себе підняти сокиру на вірного пса, що стільки років вірою і правдою служив йому. Рука не піднялась...
Другого дня Корній дізнається, що Христинки – маленької Надіїної донечки вже немає на світі.
– Як немає? – кричить Корній. – Як же так можна? То ж так не можна!..
Навіть самого факту смерті малого дитяти – не від пошесті, не від хвороби, а просто від голоду – старий не може сприйняти. Розповідь дружини про божевілля доньки, про те, що Надія сама задушила своє дитя, він уже слухає, “ніби йому сниться страшний сон”.
Все наступне відбувається також, як у страшному сні наяву: повільно, розважно, без видимих виплесків емоцій. І лише увійшовши в хату до сина, Корній ШВИДКИМ кроком підійшов до ліжка... “розмахнувся... і сік, сік, як малий хлопчик січе кропиву чи бур’ян, поки не втомилася рука. А тоді, отямився, зупинився, прислухався...”
Слово “отямився”, вжите письменником, у якого кожне слово, як правило, лягає на точно вивірене місце, сильно спокушує нас зробити висновок, що вбивство сина здійснено Корнієм спонтанно, або, як кажуть криміналісти, в стані афекту.
Проте, вся логіка поведінки Корнія як до, так і після вбивства, свідчить не про спалах емоцій, а, навпаки, про виваженість рішення, про САМОПРИРЕЧЕНІСТЬ старого на цей страшний і важкий акт відплати слузі червоного Сатани, зраднику й кату свого народу, своєї землі; бо все, що було зроблено з цим родом і цією землею, потребувало відплати.
Нестяма опанувала Корнієм лише в самий момент вбивства. Здійснивши його, він знову стає статечним, спокійно-приреченим на непроглядну муку й неперебутнє страждання.
Ні, не озвіріло й не здичавіло Корнійкове серце від голоду й болю.
Живі, не вбиті в ньому ні почуття вдячності (згадаймо його нічну розмову із вірним псом), ні почуття жалю (“Не плач, собако. Не плач хоч ти”...), ні почуття любові (“Спи, моя Маріє...” огорнув старим кожухом: “Тепло тобі, Маріє? Ну то спи...”).
Надзвичайно лаконічно, кількома уривчастими реченнями передає письменник прірву горя батька, що втративши двох синів з чужої, ворожої волі, останнього, єдиного, убив своєю власною рукою.
“От вийду, може щось знайду... Може знайду синів наших... може... – голос його затремтів, утявся сам від себе, ноги відмовились тримати, і він скоро пішов до виходу”.
Дуже часто учні сприймають відхід Корнія як втечу, як бажання врятуватися від покарання за вбивство, й саме вбивство виправдовують набагато легше, ніж те, що він, рятуючи власне життя, залишив помираючу Марію самотньою.
Таке трактування містить два небезпечних моменти.
Перший – це те, що при такому розумінні Корнієвого відходу спотворюється сам його образ, знищується (хай проститься авторці деяка вичурність вислову) високий пафос його трагізму.
Другий небезпечний момент полягає в надто поспішній готовності дітей прощати й виправдовувати гріх убивства, а тим паче – синовбивства: Максим же, мовляв, негідник, виродок... Тож і вбити його не гріх!
Та суть в тім, що Божа заповідь не містить диференціації: поганий – добрий, злочинець – праведник. Вона категорична й безальтернативна: “Не убий!”
І Корній, який навіть посеред поля умів відчувати присутність Бога, знає про це.
Прирікши себе на акт відплати, взявши його на себе, як подвижники брали іноді непосильно важкий добровільний хрест, Корній все ж розуміє, що вчинив те, що не належить чинити людині, а отже цим вчинком поставив себе поза межами людської спільноти.
“ – Ходи, ходи, собако! Підемо разом. Будемо йти у світ, десь впадемо, обнімемось і здохнемо разом, – каже він вірному Сіркові.
Отже, не рятувати життя іде Корній. Він іде вмирати. Іде з вірним псом, бо вмерти, обнявшись із кимось з дорогих для нього людей, йому не дано.
Своєю помстою (хай і найсправедливішою) він вийшов із людства, а тому позбавив себе права вмирати поміж людьми.
Це суворий, страшний у своїй безкомпромісній моральності вирок, який виніс сам собі батько-синовбивця, месник за сплюндровану землю, зневажені й поганьблені народні святощі.



І ще одна проблема, що порушується не тільки в романі “Марія”, а й у ряді інших художніх та публіцистичних творів Уласа Самчука: чому більшовизм так легко поглинув такі широкі, такі багаті простори працелюбної України?
В кількох місцях роману зображенню більшовицького “господарювання”, спрямованого на знищення народу, передує тужний рефрен: “Коли б не така земля, коли б голі скелі росли, коли б тут не було стільки сонця”.
Думка не розвивається письменником, але читачеві вона цілком зрозуміла: коли б не така земля – менше було б загарбників, ласих на багатство благодатного краю, менше горя й розрухи довелось би спізнати його мешканцям.
Та це пояснює лише причини експансії зовнішнього ворога, а не причини поразок. В чому вони? Чи тільки в силі й підступності ворога, чи були якісь чисто внутрішні, чисто національні причини, що спричинились до цього?
Розглядаючи ті фундаментальні цінності українського народу, що значною мірою витворюють його етнопсихологічний портрет, ми зауважили безліч рис, які можуть бути окрасою будь-якої етнічної спільноти.
Це, по-перше, хазяйновитість, працелюбство, що возводить працю до висот сакралізації (Марія в полі, Заруба та інші).
Це – любов до землі, аж до поклоніння їй як Матері, що не тільки годує, а й виховує, облагороджує людину. (Переродження Корнія, Архипа).
Це глибокі родинні почуття, усвідомлення святості родинних взаємин, що ґрунтуються не лише на обов’язку, в, в першу чергу, на самозреченій любові. (Гнат – Марія, Марія – Корній)
Це – готовність простягнути руку допомоги потребуючому (придане для сироти від “куркуля” Заруби, толоки тощо).
Це – відчуття краси світу, що породжує життєвий оптимізм, віру в краще, бажання трудитись і доростати до кращого.
Це, врешті-решт, глибока релігійність, що проростає не з догми, а з відчуття краси й величі світу, створеного Всевишнім Творцем.
І навіть здатністю опору насиллю цей народ володіє, уміє збройно піднятись на захист своєї власності.
То чому ж, як саркастично запитував колись визначний український етнопсихолог В. Янів, “усе так зле, коли все так добре?” (17.36)
Чому ж такий народ так легко був подоланий? Чого не вистачало йому для того, щоб відстояти власну землю, власне право і власну гідність?
Вернімось сторінками Самчукового роману назад, у ті буремні роки, коли вирішувалася доля України та її народу.
Що турбує українського селянина? А їх, селян, зауважмо, в Україні більше 85 %!.. Чим найбільше незадоволений селянин і чого найбільше прагне?
– Ах, коли б уже яка тверда власть прийшла, – зауважує Корній. – Сіяти он треба, а вони... Україну якусь видумують.
Палкий протест Лавріна, його згадка про козаччину, необхідність відродження України наштовхується на розсудливе батькове:
– Сіяти треба, хлопче. Козаки козаками, але поле не чекає. Треба б до діла. От би тверду власть завели, а то чорт знає що... Якусь Центральну раду видумали й тільки, знай, радять. Де власть? Де, спрашується, власть? ...Дати селянам землю – не перечу. Правильно... А далі – закройсь і кінець, і всьо!”
Аполітичні наші селяни? Їм аби земля, яку вони обожнюють! Аби сіяти, жати... Може, так і треба? Адже саме це – і є їхнім життєвим призначенням у цьому світі...
От тільки, окрім Лавріна, ніхто з них не знає, що це не просто земля, а саме УКРАЇНСЬКА земля, бо й України – як Батьківщини, дарованої Богом, – не знають. Україна для них – вигадка, нікому не потрібна фантазія.
І навіщо їм історія, козацтво, Січ, коли сіяти треба!
Згадаймо, з якою зверхністю тримається, повернувшись із війська, Корній, як самовпевнено свої “тари-бари розводить”. Та й самі селяни мало не в рот його заглядають, слухаючи, хоч, окрім “босяцьких звичок”, кльошів та чужої мови, нічого не привіз матрос із далеких країв.
Чому так? Та тому, що навчені українські селяни протягом віків, що чуже – важливіше, вище, краще ніж своє, а “что да как” – ознака освіченості й культурності.
Тому-то й слухає український “дядько” зайд-агітаторів, що ганьблять українську владу, тому й вірять, що все добре може прийти лише “із Сєвєра”.
Звернімо увагу, як багато говорить нам про національну свідомість селянина, чи вірніше, про іі цілковиту відсутність, письменник, “жонглюючи” лише двома словами на означення одного й того ж поняття: “влада” і “власть”.
Перше (укравїнське) вживається селянами лише в негативному значенні.
Друге – з повагою. Влада – це “буржуї, що шиються під мужика”, “контрреволюціонная банда”. Так якийсь зайда-матросик на мітингу сказав, закликаючи: “Гонітє прочь всякіє влади! Там із Сєвєра ідьот настоящая власть”.
Тож і “дядьки” повторюють вслід за більшовицькими агітаторами:
– Кажуть, якийсь помєщик Петлюра знайшовся. Двадцять п’ять десятин на Полтавщині має. Звісно, чого хоче...
– А Грушевський, думаєш, що? Капіталіст! У Києві миловарний завод... Сам на ньому работав!
А представники української “м’якої” влади (“живжлики в галіфе”) слухають усе це, та мовчать – “бояться порушити демократичні засади нової влади”, бо ж заткнути (даруйте) пельку брехунові – то вже буде “порушенням” проголошеної свободи слова, а розігнати антидержавне збіговисько – “порушенням” права на зібрання громадян.1
Дорого обійшлося українському народові невміння шанувати свою “м’яку” владу та байдужість до батьківщини. Ледь не доконала його “тверда власть” “шарпантюг” та “онучарів”.
– То, різал-ма, нарікали на Петлюру, а воно був рай проти того большука.
– Не було кому вчити народ...
“І вхопились дядьки за обрізи. Посилали делегації до петлюрівців, всі – як рухнули на грабіжників. Вигнали”.
Та знову чіпляється селянин до свого клаптя ріллі, й байдуже йому, що діється за межами того клаптя. “А хто новий прийде – байдуже... Що хоч роби, але не роби комунії”.
Тому-то й повірив так легко селянин тим самим “большукам”, що проголосили непівські гасла.
Ні, твердить своїм романом Улас Самчук, не тільки зовнішні, ворожі чинники стали причиною нашої національної трагедії. Причини ці в національному невігластві, у невмінні розрізнити “своє” й “чуже”, що в етнопсихологічній науці зветься відсутністю здатності до національної самоіндентифікації; в умінні любити землю-ниву та поливати її власним потом, і невмінні любити землю-Батьківщину, яка потребує не поту, а крові, пролитої в її обороні.
Містко й дохідливо-просто скаже про це у романі “Волинь” мудрий дід Юхим своєму онукові: “Програли ми, сину. Вміли гречку сіяти та бджолу плекати. Але не вміли боронити себе... За землю нашу треба не тільки піт, а й кров лити”.
Виносячи вирок антилюдській вакханалії та злочинності більшовицьких зайд, Улас Самчук словами Гната, виголошеними перед напівмертвими кістяками “з розчухраними головами й вгрузлими, безбарвними очима”, але зверненими до “прийдучих віків” і, ще не народжених поколінь, виніс свій присуд і нашій національній індиферентності, нашому національному нігілізму – присуд-засторогу: “Затямте, гнані, принижені, затямте, витравлювані голодом, мором!.. Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, відречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содому й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклись і плюнули на матір свою!”

Через вісім років після написання роману “Марія” Улас Самчук на повний зріст поставить цю проблему в публіцистичній статті “Нарід чи чернь?”, де найбільшим нещастям нашого народу назве те, що “ціла його історія була впертим намаганням... зробити з нас не те, чим призначила нас природа... Це було постійне ламання, нищення нас. Наслідки цього такі, що величезна частина нашого населення... з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, не має нічого святого... Це не нарід. Це – чернь, це безлика, без’язика юрба”.(18.___)
Минуло більше піввіку. Та, на жаль, ці слова можна з великою мірою достовірності повторити й сьогодні
І сьогодні, як і в 30-х роках Архип – колишній захисник “братського котьолка” із роману “Марія”, багато хто зможе сказати на своє виправдання:
“– Хіба ми що знали про Україну? Звідки могли знати? З царської школи? З війська? Різних соціалістичних агітаторів було більше ніж треба, але про українські справи нічого не говорилося...”
Більше того, наш сучасник може сказати на виправдання свого національного невігластва ще й те, що не просто не говорилося про “українські справи”, а, навпаки, говорилося в облудному, спотвореному їх висвітленні.
Та нині ми вже маємо не царську (й не совєтську), а рідну національну школу, в якій можемо (й повинні!) правдиво висвітлювати українські справи, українську історію, культуру. Де можемо (і повинні!) виховувати свідомих громадян – патріотів Української держави.
І тому українському вчителю має бути “не все одно, хто як говорить, хто яким богам молиться, хто які книжки читає”.
А коли нам і досі це – все одно, то, говорячи словами письменника, “це значить, що все одно і хто є ми самі: гордий і вільний народ, чи невиразна сіра маса, чернь, що ніколи не встане з колін, буде вічно принижена, вічно упосліджена”. (18.___)
Це повинен пам’ятати кожен учитель, бо він (і в наших умовах майже суцільної денаціоналізації старшого покоління – в основному він!) є тим провідником національного струму, без якого світло національної свідомості ще довго не засяє в юначих серцях.

Предмети: Українська література, Патріотичне виховання

Класи: Середня школа